Солач — один із найкрасивіших районів Познані, який має цікаву історію. Місцеві жителі асоціюють його насамперед із чарівним Солацьким парком та Церквою святого Йоанна Віаннея. Проте особливим цей район робить велика кількість унікальних будинків з неперевершеним оздобленням, парків та скверів, про які детальніше поговоримо на poznan-future.eu.
Віняри, Гурчин або Солач
Познань XIX-XX століть — це не тільки місто замків, а й чудових прибуткових будинків, дивовижних вілл. Містобудівники, які планували розширення Познані наприкінці XIX століття, тривалий час ставили собі питання, де створити район, який буде забудований виключно віллами. Розглянувши кілька варіантів, перевагу віддали Солачу.
Перше невелике дачне селище в Познані заснували в далекому 1895 році на сучасних вулицях Ожешка і Конопницької. Однак містобудівники намагалися створити великий район, який можна буде в майбутньому забудувати віллами. Вони розглядали Гурчин і Грюнвальд, але зрештою нічого не вийшло. Тому увагу звернули на західну та північно-західну сторони центру. На той момент села Віняри, Урбанове і Солач ще не піддавалися урбанізації, зберігаючи свій сільський колорит, що полегшувало планування на їхній території нових житлових комплексів.
З 1893 року землі в Солачі належали Ізидору Канторовичу. Згодом їх викупив генеральний президент Познанського воєводства — Адольф Шварцкопф. Однак обставини склалися так, що садибу і парк він залишив собі, а частину віддав за борги свого сина єврейському купцеві Баруху Еліасу, а решта маєтку перейшла Комісії з колонізації.
У 1904 році було розроблено план будівництва дачного району в Солачі, всі власники нерухомості звернулися до познанської влади з проханням облаштувати в районі каналізацію та освітлення. Однак чиновники не пішли людям назустріч і відклали розгляд цього питання на деякий час. Уся причина була в тому, що на той момент планувалося придбати землі в Гурчині з метою будівництва там дачного району. Однак щось пішло не за планом. Крім цього, два великих дачних райони в одному місті було занадто багато, принаймні для того часу. Зрештою, міська влада погодилася все ж таки зробити Солач дачним районом, але поставила умову — село має увійти в склад Познані. Комісія з колонізації, що володіла значною частиною землі між запланованим районом і містом, почала заперечувати. Міністерству фінансів довелося дати згоду на продаж цієї землі місту. Тривалий час з цього приводу велися переговори й, нарешті, у 1907 році всі зацікавлені сторони підписали угоду. План забудови Солача підготувала Королівська комісія спільно з німецьким архітектором Йозефом Штюббеном.
Проєкт охоплював площу близько 87 га. З півночі район був обмежений дорогою Познань-Голенцін, із заходу — залізничною лінією Познань-Піла, з півдня — залізничною лінією Познань-Старгард. Місто отримало право управління територією, але натомість було зобов’язане покрити витрати на створення парку та інших зелених зон, а також прокласти каналізацію, газ та водопровід. Витрати на забезпечення нового району електроенергією взяла на себе держава, яка також пообіцяла субсидію на будівництво трамвайної лінії. 1 квітня 1908 року Солач увійшов до складу Познані.
Початок забудови району
Перед початком будівництва в пріоритеті було прокладення шляхів, які з’єднуватимуть район із центром міста. Проєкт забудови району, створений Штюббеном, передбачав забудову більшої площі, ніж спочатку було обумовлено. Архітектор вирішив використати природні переваги місцевості. Головним центром району мав стати великий парк із двома штучними озерами. Згідно з його планом, близько 40-50% всієї площі займали зелені зони: дороги та алеї, обсаджені деревами, кущами. Вулиці мали виконувати не тільки транспортну функцію, а й стати місцем для прогулянок і відпочинку. Потім територія ділилася на квартали, а вони — на ділянки. Квартали не були однаковими за розміром.
Цікаво, що першим об’єктом у районі став Солацький парк. Почали з цього мальовничого куточка, оскільки процедура експропріації землі під будівництво будинків ще не була завершена. Уже в жовтні 1908 року розпочалися роботи з риття штучних озер, осушення луків, часткового регулювання річки Богданки, прокладання алей, висаджування дерев і квітів. Роботи з облаштування парку було завершено в 1910 році. У 1912 році в ньому звели ресторан «Parkowa», а в 1913 році — причал із пунктом прокату човнів.
Розвиток району, особливості архітектури
У 1910 році до Солача підвели воду і газ. На деяких вулицях облаштували каналізацію. Також почалися переговори про запуск трамвайної лінії в новому районі. У жовтні 1913 року запустили трамвайну лінію, яка пролягала від Спішської площі до Старого ринку через сучасний Великопольський проспект, Театральний міст. Саме в цей період у місті з’явилася незвичайна дерев’яна зала очікування трамваїв, що спершу розташовувалася на Спішській площі, а в 1924 році її перенесли на Малопольську вулицю, поруч із Солацьким парком.
Суворі будівельні норми вимагали збереження житлового характеру району. Тобто біля кожного будинку мало бути багато зелені, тому на кожній ділянці близько 70% площі відводилося під сад. Будувати дозволялося тільки поодинокі двоповерхові будинки.
У 1910 році почався активний розвиток району. Будинки проєктувалися і зводилися різними будівельними компаніями, але, попри це, вони мали схожість один з одним у плані архітектури. Будинки, побудовані в 1910-1911 роках, були одноповерховими з високими двосхилими або мансардними дахами з житловим горищем. Для них також характерне багатство архітектурних деталей у вигляді еркерів, веранд, балконів. Будинки, зведені після 1912 року, дещо відрізняються від більш ранніх. Вони побудовані фронтоном, зверненим на вулицю, мають бічний вхід. Незадовго до початку Першої світової війни дедалі більшої популярності набували зблоковані будинки та більш масивні двоповерхові будівлі з шатровими дахами.
Станом на 1915 рік у Солачі було збудовано 79 будинків, зокрема 52 — окремих будинки, 24 — двоквартирних та 3 — рядні. Починаючи з 1919 року і протягом десяти наступних років у районі не виконувалося жодних великих проєктів. У міжвоєнний час Солач став популярним районом, де залюбки селилася еліта: міські чиновники, вчителі, офіцери, купці, лікарі та науковці.
У 1928-1930 роках у Солачі звели дивовижну Церкву святого Йоанна Віаннея в неокласичному стилі. Автором плану храму був Станіслав Мечковський, який вирішив побудувати святиню круглого плану у вигляді ротонди, перекриту куполом. Нині вона вважається однією з найцікавіших церков Познані та символом Солача.
Основні будівельні роботи в житловому комплексі проводилися на рубежі 1920-1930-х років і тривали до початку Другої світової війни. На початку 1930-х років використовувалися нові тенденції в будівництві. Почали зводити триповерхові багатоквартирні будинки в стилі бароко і класицизму. Наприкінці 1930-х років будували будівлі за модерністськими зразками. На той час цей напрям був відомий як функціоналізм.
19 січня 1983 року міський архітектурний комплекс Солач внесли до реєстру пам’яток. Сучасний Солач — це тихий район із переважно приватними будинками, який є справжньою гордістю Познані.
